Врятувавшись після двох нападів, він втік із Сирії, знайшов прихисток в Аргентині і зараз працює вчителем англійської у старшій школі

Історія сирійського біженця: схожі традиції та роздуми щодо можливостей інтеграції

Аргентина завжди була для нього «терра-інкогніта». Він знав лише загальні стереотипи про країну, базуючись на тому, що він бачив, вивчав чи читав. Коли йому було менше ніж 10 років, він любив дивитися анімований мультфільм «Марко, від Апеннінів до Анд», за мотивами роману «Серце італійського письменника і новеліста Едмундо де Амікіс». У сюжеті йдеться про пригоди 10-річного хлопчика, який подорожує до Аргентини, щоб відшукати свою хвору мати, іммігрантки, яка поїхала туди у пошуках роботи. Коли він був шкільного віку , він дізнався, що Латакія, його рідне місто в Сирії, розташоване на 35 градусах північної широти і що Буенос Айрес – на 38 градусів південної широти. І на Гугл мапі він помітив, що клімат і ландшафт обох країн схожі. Він хотів відвідати цю країну, як турист та побачити все, про що він читав, на власні очі.

Окба Азізу 33 роки, брюнет, бородань. Це відповідає поширеним уявленням про чоловіка арабського походження. Він народився в Сирії, в Латакії, містечку, що омивається Середземним морем. “Моя сім’я належить до середнього класу, мама – медсестра, а тато – таксист. Я мав звичайне життя з братами та батьками”. Він вивчав англійську літературу в університеті та здобув стипендію на здобуття ступеня магістра в Ессексі, Англія. Окба поїхав наприкінці 2011 року: громадянська війна розпочалась декілька місяців до того.

Арабська весна поширилася від Тунісу, Лівії та Єгипту до інших країн регіону. У Сирії мирні демонстрації переросли у криваві протистояння прихильників та опонентів уряду. Військовий конфлікт досі триває. Дев’ять років збройної боротьби. Відповідно до даних Агентства ООН у справах біженців, понад 7000 дітей були вбиті або поранені, а понад 3000 – рекрутовані. У країні 6,2 мільйона внутрішньо переміщених осіб (ВПО) і 5,6 мільйонів людей, які стали біженцями.

Коли Окба здобув ступінь магістра в Лондоні, він вирішив повернутися до Сирії: “Я хотів побачити, чи зможу я чим-небудь допомогти. Я вважаю за краще бути в своєму селі”. Він повернувся до роботи в університеті і познайомився з ВПО з Алеппо, одному з центрів бойових дій. “Це були дуже сумні роки”, – згадує він. У Латакії, де він жив, він пережив напад двічі. “Як тільки я сів в автобус, через два квартали впала ракета, звідки я прийшов. Тоді загинуло 20 учнів коледжу. Наступного разу бомба вибухнула на площі, яку я покинув хвилину тому. Мене віднесло ударною хвилею”.

Окба уже три роки не був у Сирії та не бачився з батьками. Спілкуються лише через відеодзвінки. “Вони завжди кажуть мені, що  в них все добре. Я їх розумію, оскільки вони не хочуть, щоб я турбувався. Я також їм сказав це у перші місяці тут”, – каже хлопець. Він боявся і почувався безпорадно: він не хотів бути призваним на війну і розумів, що він нічого не може зробити, щоб допомогти. Одного разу його викликали у військкомат на реєстрацію. Йому було тридцять. Коли він вийшов з офісу, відразу зателефонував другу з Аргентини: “Я хочу поїхати звідси. Чи є спосіб вчитися чи працювати в Аргентині? Будь ласка, дай мені знати”. “Я мав свою роботу, своє життя тут, і я не хотів залишати все так. Я хотів легально покинути країну”, – пояснив він. Друг взяв його особисті дані та розповів йому про “Програму Сирії”, яку здійснює уряд Аргентини у співпраці з УВКБ ООН та МОМ (Міжнародна організація з міграції) за фінансової підтримки Європейського Союзу.

“Я ніколи не міг уявити, що буду служити в армії або вивчати військову справу. Я не хотів носити зброю. Моєю зброєю є слово і громадянські дії”, – каже він. Прийшов час, коли я більше не міг залишатися, не було майбутнього, не було можливості тренуватися. Якби я залишився там, я б опинився в армії, і мене б примусили йти на війну. Війна проти кого? Ніхто не знає. Уряд заявляє, що це антитерористична операція. Опозиція каже, що проти режиму. Але кожен бореться за власні інтереси».

Сирія є найбільшим експортером аргентинського чаю мате. Ось приклад. Окба з трьома друзями (жоден з них не живе у своїй країні), п’ють мате. “Різниця полягає в тому, що мате не ділиться. Кожен п’є свій. І зазвичай він гіркий, просто вода і трава”, – пояснює він. Його мама не хотіла, щоб він їхав. Один брат помер, другий був у Німеччині, працював журналістом. Його друзі також почали емігрувати у пошуках кращої долі.

Він прибув до Буенос-Айреса 15 травня 2017 року. Те, що він бачив у кіно, вивчав і читав, не відповідало дійсності. Його нове його життя мало складний початок. Він переїхав до Трістана Суареса. Він бачив брудні вулиці та будинки без проточної води. “Я знав, що Аргентина – країна, яка дуже багата на ресурси, але бідність, яку я бачив, мене здивувала. У Сирії також є бідність, але навіть там немає бездомних”, – згадує він. За два місяці, навіть не знаючи іспанську, він почав викладати в компаніях. Поки він працював, почав вчити мову. Потім почав викладати у старшій школі.

“Це була надзвичайна зміна. У Сирії моїми учнями були студенти університету. У перший тиждень з четверокласниками я сказав своєму керівнику, що не можу цього робити. Я погано про іспанську, а діти багато кричали». Йому знадобилося небагато часу, щоб подолати мовний бар’єр. “Від хлопців я навчився як не мати жодної форми дискримінації, бути одночасно невинним і розумним, вирішувати речі практичним та творчим способом одночасно”. Окба оцінив відкритість аргентинських дітей на відміну від їхнього власного виховання: “У Сирії, на жаль, діти сильно страждають від соціальних, релігійних, політичних обмежень”.

“Ви говорите іспанською? Я збираюся щодня вчити вас одному слову”, – сказав йому один із учнів. А одного разу він навіть зустрів Новий рік із родиною студентів.

“Головне багатство країни – людські ресурси”, – розповідає він. Хлопець ніколи не відчував неприйняття: “Те, як мене тут прийняли, було дивовижно. Ніякої ксенофобії не було, і я ніколи не чув фрази на кшталт: «Їдь у свою країну». Аргентина – країна, яка завжди боролася із слабкою економікою, але ніколи не закривала двері для сторонніх людей. Вони не кажуть, що в цьому винні біженці чи іноземці”.

“Я дуже сумую за Сирією, але інколи відчуваю, що живу подвійним життям. У своїх мріях я завжди в Сирії, намагаюсь перетнути кордон. Я навіть іноді думаю, що я в Сирії, але оточений людьми, які розмовляють іншою мовою. Два місяці тому, коли я був у Сент-Мартін, я бачив сон, наче я в Сирії. Прокинувся і здивувався, чому люди не розмовляють арабською мовою”. Окба не бачив своїх батьків уже три роки. Він не може повернутися через бюрократичні причини. Він би хотів повернутися в своє село, але розуміє, що його майбутнє в Аргентині, завдяки програмі, яка полегшує процес інтеграції для біженців, як він.