Зруйноване війною українське село розпочинає довгий процес відновлення

У тихій сільській місцевості далеко за Києвом — у селі Наливайківка — місцеві жителі розбирають уламки своїх зруйнованих будинків, сподіваючись врятувати все, що можна. Інші люди збираються біля воріт саду. Співчувають, заспокоюють, намагаються підтримати якимись порадами, щоб хоч якось змиритися із втратами та руйнуваннями, яких вони зазнали в результаті бойових дій.

Такою є нова реальність, у якій опинилася невеличка громада Наливайківки. Головна вулиця у селі завжди була епіцентром активності. Сусіди чатували між собою через огорожі, місцеві тинялися туди-сюди, ділилися усім тим малим, що у них було.

Однак 4 березня селян розбудив раптовий пронизливий звук сирен повітряної тривоги та свисту артилерійських снарядів над головою. Схопивши буквально декілька найбільш необхідних речей — зимові пальта та рукавички, люди повибігали на вулицю і кинулися ховатися у довколишніх укриттях.

Одна місцева родина — Юрій, Оксана та їхня донька Світлана — помчалися до свого підвалу. У цьому холодному приміщенні вони зберігали домашнє варення та засолені овочі. “Щойно двері підвалу зачинилися, я почула, як розбивалося скло” – розповідає Оксана, мати двох дітей. Пізніше, коли вони вийшли на поверхню, то побачили, що їхній будинок був пошкоджений через потрапляння снаряду.

Побоюючись за свою безпеку, родина згодом втекла в сусіднє місто, де лишилася у друзів. Вони повернулися лише за декілька тижнів. «Ми повернулися, коли війська покинули цей район, а обстріли закінчилися. Вся вулиця була сіра від попелу згорілих будівель. Наш двір був повний щебню, шиферу, віконних рам, скла. Ми провели багато днів, намагаючись все прибрати. Рухалися обережно, бо не знали, чи є у нашому дворі боєприпаси, що могли не розірватися, або інші небезпечні речі”.

У пошуках більш безпечного місця, їхня 24-річна донька Світлана поїхала до подруги у Словаччину. Але вже за місяць повернулася. «Я просто не могла там залишатися, знаючи, що мої мама і тато мали пережити це пекло». Її брат, 31-річний Олександр, який живе в Києві, також приїхав допомагати родині розчищати завали. Маленька собачка родини, Боніта, сидить, дивиться на місце, де колись стояв їхній будинок.

“Все моє життя вкладено в цей будинок”

51-річна Оксана працює медсестрою. Разом із братом, вона з нуля будувала свій улюблений дім, витратила на це багато років, лише щоб її діти — Світлана та Олександр — мали безпечне та тепле місце, яке можна було б назвати домом. «У нас ніколи не було багато грошей, щоб почати і закінчити будівництво за один раз!», – каже Оксана.

Коли Юрій, 60-річний будівельник, з’явився у житті Оксани чотири роки тому, темпи будівництва відчутно прискорились і разом вони завершили їхній омріяний дім. «Він був побудований з любов’ю та увагою до кожної дрібниці», – пояснює Оксана. «Цей будинок був для нас як ще одна дитина, ми вклали в нього стільки турботи і любові. Все моє життя вкладено в цей будинок».

Багато жителів села втратили все. Масовані артилерійські обстріли та ракетні удари тривали цілі тижні поспіль, і призвели до пошкодження та руйнування понад 220 будинків. Із них 30 були розбиті вщент, у тому числі сім домівок, розташованих на тій же вулиці, де проживає родина. «Це був дружній район, а тепер це вулиця жахів», – пояснює Оксана, оглядаючи руйнування навколо себе.

У липні Верховний комісар ООН у справах біженців Філіппо Гранді зустрівся з сім’єю Оксани у їхньому домі. Він висловив їм та їхній громаді свої співчуття та підтримку, а також похвалив за стійкість і силу.

По мірі того, як мільйони українців нині оговтуються від наслідків війни і готуються до наближення холодної і суворої зими, УВКБ ООН за щедрої підтримки з боку своїх донорів працює над тим, щоб забезпечити постраждале населення гідним і безпечним місцем для проживання. Зокрема, внутрішньо переміщені особи (ВПО) отримають грошову та правову допомогу. Житло, в тому числі житлові квартали та будинки, будуть відремонтовані. Люди отримуватимуть необхідні їм предмети, такі як ковдри, матраци та лампи.  Але гуманітарна ситуація продовжує погіршуватися: приблизно 15,7 мільйона українців потребують допомоги, у тому числі 6,6 мільйона внутрішньо переміщених осіб.

Окрім втрати власних домівок, жителі села Наливайківка також намагаються змиритися із втратою людей, яких знали все життя. Оксана дивиться на зруйнований будинок за їхньою огорожею. «Двоє наших сусідів не вижили. Син загинув під час обстрілу, а мати згодом померла в лікарні».

За завалами їхнього колишнього будинку, поруч із полем згорілих помаранчевих маків, стоїть тимчасовий житловий блок, де вони зараз і проживають. «У травні ми отримали екстрене тимчасове житло від УВКБ ООН», – пояснює Оксана, показуючи свою маленьку кухню. Щоб більше відчувати себе як вдома, УВКБ ООН також надали нам матраци, постільну білизну, лампи на сонячних батареях та такі предмети, як мило та рушники.

Незважаючи на все, що сталося, сім’я не здається. Юрій вже почав відбудовувати їхній улюблений будинок, цеглинка за цеглинкою. Акуратно складена купа будівельних матеріалів, які він врятував з-під завалів, стали проявом його рішучості, а УВКБ ООН ще надасть додаткові матеріали для відбудови.

Оксана завзята садівниця. Стоячи між своїми квітами та згорілою вишнею, вона показує нові клумби, що їх збудувала з пошкоджених цеглин свого будинку.  «Принаймні, я можу дати нове життя шматочкам свого зруйнованого дому».

Хоча селяни вже з головою поринули у відбудову своїх домівок, вони все ще оплакують загиблих. Страшні втрати, завдані цій невеличкій сільській громаді, наклали свій відбиток на місцевих жителів. Оксана особливо складно переживає ночі. Їй постійно ввижаються жахи, її розум та серце страждають, коли їй доводиться згадувати те, що тут сталося.

«На роботі всі кажуть, що мені пощастило вижити. А я кажу: «Так, я жива, але моя душа мертва. Мій дім був мені, неначе дитина. І я дуже хочу його відбудувати, проте не впевнена чи вистачить мені сил», – із сумом в очах додає Оксана.

Поділитися на Facebook Поділитися на Twitter