Зоя: «Час повертати добро»
Зоя: «Час повертати добро»
У березні 2022 року після того, як ракета влучила в будівлю неподалік, Зоя була змушена покинути рідний дім в Миколаєві разом зі своїм улюбленцем Тосею. Раніше жінка мала стабільне життя та побудувала успішну кар’єру у сфері фінансів і логістики, а тепер мусила подолати довгий та складний шлях через кілька країн, щоб зрештою дістатися Італії, в якій 9 місяців прожила як біженка. Попри те, що на чужині Зоя відчувала добре ставлення та підтримку, вона все ж хотіла повернутися додому, тож наприкінці 2022 року жінка вирішила повернутися до Миколаєва. Тося, як і раніше, залишається вірним другом жінки й м’якою силою, що дарує сили жити далі.
Інтерв'ю провів Олексій Барков, УВКБ ООН в Україні.
“Я мала повноцінне життя до війни: дві вищі освіти, тривала кар’єра у фінансах і логістиці, гарна пенсія, власна квартира. Я була незалежною та впевненою в собі. Я жила розміреним життям і ніколи не думала, що переживатиму щось подібне, не кажучи вже про те, що стану біженкою.
У той день, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я від самого ранку була на роботі. Пам’ятаю, як один мій колега сказав: «Там вибухи». На що я йому відповіла: «Годі жартувати». Але то були справжні вибухи. Коли бомби почали влучати вже в сусідні будівлі, я зрозуміла, що більше не можу тут залишатися. І ми разом з моєю подругою, її донькою та двома котами виїхали з міста. На той час моєму улюбленому котику Тосі було 13 років. У мене і в думках не було, щоб його залишити.
“В мене така малесенька валіза була, така легесенька. Зараз здається навіть смішним те, що нічим з того, що я прихопила, я зрештою так і не скористалася. Навіть не знаю, як я пакувалася. А ось найголовніших, найцінніших речей я так і не взяла.
Ми не знали, куди конкретно ми їхали, радше не розуміли, як ми туди дістанемося. Вирішили поїхати до Італії, де жила сестра моєї подруги. Їхали без квитків і чіткого розуміння, куди нам треба, але зі страхом і поспіхом. Ми добиралися через Одесу, Молдову, Словаччину, Угорщину, Австрію… І зрештою дісталися Рима. Все було як в тумані: автобуси, старі поїзди, переповнені вокзали, прихистки і холодні ночі на підлозі. Цілих два дні, поки ми не доїхали до Братислави, мій кіт нічого не їв і не пив, а впродовж усієї подорожі не видав ані звуку – настільки він був наляканий. Як і я.
В Італії нам зустрічалися неймовірно добрі люди. Все було добре: чисті рушники, тепла їжа, ввічливі люди навколо. Спочатку ми думали, що через тиждень повернемося додому. Я навіть не хотіла розпаковувати валізу. Але потім ми зрозуміли, що так швидко це не станеться. Я добре усвідомила, що туристичні подорожі й еміграція – це абсолютно різні речі.
Дуже багато нам допомагали волонтери: годували, надавали прихисток, медичну допомогу – навіть Тосі. Він отримав новий паспорт, необхідні щеплення та ліки, завдяки яким нарешті вдалося вилікувати хронічну хворобу, що переслідувала його роками. Я й досі вдячна за це. Але навіть з усією цією допомогою я більше не почувалася собою. Я не працювала. Я не знала мови. Була пасивною, наче змарнілою.
Нас переповнював відчай. Весь час ми були немов приклеєні до своїх телефонів. Якщо чесно, навіть красу Італії я помітила набагато пізніше – не наступного дня, не наступного тижня і навіть не через місяць. Спочатку ми жили в телефоні, перевіряли, що відбувалося в Миколаєві, яка ситуація. Було важко.
В Італії я зрозуміла, що мені не потрібно багато, але мені справді потрібна мета. Там я не жила, я просто існувала. І кожною клітиною свого тіла я сумувала за Україною. Коли Уряд України повернув контроль над Херсоном (у листопаді 2022 року), я зрозуміла, що час настав. Мені казали, що повертатися додому нерозумно, але я не звертала на це уваги. Я їхала додому.
“Тося все ще поряд зі мною, сильний, гордий, вірний, як завжди. Він тримав мене на плаву, коли весь світ зруйнувався в одну мить. Він нагадав мені про мою сутність.”
“Повернення до Миколаєва було вкрай емоційним. Моя квартира залишилася такою самою, як я її залишила. А Тося – це варто було бачити. Він пройшовся по всім кімнатам, подивився на мене, а потім всівся на улюбленому підвіконні, як король. Він наче говорив: «Це все моє. Ми вдома». І я почувалася так само.
Все було вкрите пилом. Я почала начищати всі поверхні. А потім перше, що я зробила, – почала готуватися до наступного відключення електроенергії: підключала запасне світло, купляла батарейки… Я більше ніколи не хотіла їхати з дому!
Після того, як ми повернулися, я не могла просто сидіти на місці. Мені потрібно було щось робити. Я почала роздавати речі, якими більше не користувалася: одяг, посуд, постільну білизну. А потім влаштувалася на роботу в гуманітарну організацію. Спочатку я просто хотіла допомагати. А зараз розумію, що ця робота стала частиною мене. Я підтримую людей похилого віку, людей з інвалідністю, вразливі сім’ї. Я координую надання допомоги в чотирьох регіонах України. І я роблю це тому, що розумію: кожен з нас може втратити все в одну мить. Зі мною так і сталося. Але мені допомогли, тож настав мій час повертати добро.
Тося все ще поряд зі мною, сильний, гордий, вірний, як завжди. Він тримав мене на плаву, коли весь світ зруйнувався в одну мить. Він нагадав мені про мою сутність. Я не ухвалювала рішення про повернення. Я завжди збиралася повернутися.”
Зоя працює в партнерській організації УВКБ ООН ГО «Десяте квітня» та координує роботу фасилітаторів соціальної роботи з вразливими групами населення, зокрема, людьми похилого віку й людьми з інвалідністю.
