ДІМ, ЩО ЗАВЖДИ ЗІ МНОЮ
ДІМ, ЩО ЗАВЖДИ ЗІ МНОЮ
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну у лютому 2022 року призвело до втрати життів, розлуки з близькими, руйнування та пошкодження житла, втрати майна, заощаджень і робочих місць. Ракетні, дронові та артилерійські обстріли з боку Росії становлять щоденну загрозу для мільйонів українців.
За оцінками, майже 12,7 мільйона людей в Україні потребують гуманітарної допомоги. Близько 3,8 мільйона людей є зазнали переміщення всередині країни, а ще 5,6 мільйона українських біженців перебувають в Європі та за її межами.
У кожної переміщеної людини своя історія — втрат і болю, але водночас стійкості та надії.
Проєкт «Дім, що завжди зі мною» дає можливість внутрішньо переміщеним українцям і біженцям поділитися своїми історіями, думками та мріями про майбутнє, а також розповісти про речі, які мають для них особливу цінність.
Зоя, Україна
«Час повертати добро»
У березні 2022 року 64-річна Зоя була змушена залишити Миколаїв після того, як поруч із її будинком влучила ракета. Разом з улюбленим котиком Тосею вона вирушила в дорогу, що пролягала через п’ять країн. Зрештою, вона знайшла тимчасовий прихисток в Італії, де провела дев’ять місяців. Попри безпеку й доброзичливість, які вона там відчула, Зоя мріяла повернутися додому. Наприкінці 2022 року вона вирушила назад до Миколаєва , звісно, разом із Тосею.
Наталія та Геннадій, Україна
«В мені досі жива та частинка, яка хоче сміятись, подорожувати, мріяти. І я тримаюсь за неї»
Наталія та Геннадій були змушені покинути свій дім у Харкові, коли з початком повномасштабного вторгнення залишатися там стало надто небезпечно.Подружжя перетнуло всю країну в пошуках безпеки й знайшло прихисток у селі на Рівненщині на заході України. Із собою вони привезли набір тарілок і горняток — щоденне нагадування про їхній дім і щасливі миті подорожей за кордон до війни.
Валентина, Україна
«Мій дім там, де я почуваюся вільною»
Вперше Валентина була змушена покинути свій дім у Луганську на сході України ще у 2014 році. Вдруге — у 2022-му з початком повномасштабного вторгнення. Зараз вона живе в Києві разом із двома синами. Валентина очолює громадську організацію, яка підтримує матерів, що виховують дітей з інвалідністю. Натхнення й силу їй дає власний досвід та український прапор, який вона привезла з собою ще під час першого вимушеного переїзду.
Марія та Анатолій, Україна
«Боляче, що війна забирає наших дітей»
Марія та її чоловік Анатолій пережили окупацію, обстріли та найстрашнішу втрату — їхній син загинув, захищаючи Україну. Після того, як у 2024 році їхній дім було пошкоджено під час обстрілів, вони були змушені залишити своє рідне село поблизу Куп’янська. Вони перемістилися в межах області та знайшли тимчасовий прихисток у колективному центрі в Харкові, де зберігають найцінніше — портрет синів. Подружжя й досі мріє про мир і повернення додому.
ІСТОРІЯ МАРІЇ ТА АНАТОЛІЯ
Анастасія, Франція
«Я дуже сумую за Україною, але вирішила жити далі й не зупинятись»
Анастасія була вимушена виїхати з України разом із сестрою та їхньою улюбленою кицею Котею. Вони дісталися Парижа у Франції, де тепер занурені у французьку культуру. Незабаром Анастасія завершить магістратуру і зосередиться на відбудові свого життя у Франції.
Валентина, Молдова
«Цей шматочок дому допомагає мені зберігати рівновагу у світі, що перевернувся догори дригом»
Валентина та її чоловік жили тихим життям неподалік Харкова. Коли їм раптово довелося виїхати, вона взяла з собою Біблію. Для Валентини це нагадування про те, ким вона була до війни. Зараз вона знаходить розраду в церкві та спільноті, які прийняли їх у Молдові.
