Подорож у пошуках безпеки: багато евакуйованих, які прибувають до західних областей, належать до вразливих груп і потребують спеціалізованого догляду
Подорож у пошуках безпеки: багато евакуйованих, які прибувають до західних областей, належать до вразливих груп і потребують спеціалізованого догляду
Оскільки повномасштабна війна в Україні триває, а російські артилерійські й ракетні обстріли залишаються щоденною реальністю, зокрема вздовж понад 1 000-кілометрової лінії фронту, люди продовжують залишати свої домівки або евакуюються з сіл у прифронтових регіонах за підтримки відповідних служб. Згідно з офіційними даними, за другу половину 2025 року було евакуйовано понад 150 000 людей.
Проте у Львові, що є одним з основних залізничних хабів на заході України, прибуття величезної кількості евакуаційних поїздів із прифронтових областей більше не спостерігається. Це може свідчити про те, що багато внутрішньо переміщених людей прагнуть залишатися ближче до дому, навіть у тій самій області.
Натомість ті евакуаційні поїзди, які все ж прибувають до західних областей, здебільшого привозять людей похилого віку, людей з інвалідністю, маломобільних людей та тих, хто залишався до останнього, поки вже не було заради чого лишатися.
Історія кожної евакуйованої людини – це історія втрати, страху й стійкості. Історія кожного евакуаційного поїзда – це історія підтримки з боку волонтерів, які не припиняли працювати від початку повномасштабного вторгнення.
«Тим людям, які приїжджають сьогодні, більше немає куди йти: їхні будинки зруйновані, їхні села – під постійними обстрілами. Часто люди виходять із поїзда й не знають, що робити далі», – ділиться Валентин Бордун, співзасновник волонтерської організації «Птаха України», яка з лютого 2022 року щодня надає допомогу на львівському вокзалі.
Команда ГО «Птаха України» зустрічає евакуйованих на залізничному вокзалі, допомагає задовольнити нагальні потреби, пропонує продуктові та гігієнічні набори й іншу базову допомогу, а також скеровує новоприбулих до місць, де вони зможуть розміститися та отримати іншу необхідну підтримку.
Житла, пристосованого для людей з особливими потребами, й надалі бракує
Новоприбулі евакуйовані мають особливі потреби, тож відповідно змінюється і характер підтримки, що їм надається. «Зараз ми бачимо, що приїжджають люди, які відкладали евакуацію, сподіваючись на покращення ситуації, тож цим людям потрібно більше підтримки», – пояснює Валентин.
Серед тих, хто прибуває сьогодні, більше людей похилого віку, людей з інвалідністю та тих, хто потребує постійного догляду. Для них евакуація не закінчується на вокзалі. І починається вона не так просто: враховується не лише те, наскільки небезпечною є ситуація, але й те, чи може людина жити без стороннього догляду. Знайти рівновагу в цьому питанні надзвичайно складно. Попри всі виклики волонтери й партнери УВКБ ООН змогли допомогти Андрію Кочері із с. Просяна Дніпропетровської області. Евакуація чоловіка потребувала додаткової координації зусиль і спеціалізованої підтримки.
Андрія разом із дружиною та сестрою евакуювали наприкінці літа 2025 року. Виїхати з рідного дому для людини з інвалідністю означало набагато більше, ніж просто спакувати речі й сісти на поїзд.
«Спершу нас вивезли в броньованому автомобілі до безпечнішого району Дніпропетровської області. Звідти ми їхали автобусом разом із більш як 30 людьми. Було тісно, але кожен розумів, чому нам доводиться виїжджати», – згадує Андрій.
У транзитному центрі сім’я провела майже два тижні, поки гуманітарні працівники шукали житло, адаптоване для потреб Андрія в пересуванні. Зрештою чоловіка разом із рідними перевезли до Тернопільської області, де розташоване місце тимчасового проживання «Відкриті серця», призначене для розміщення людей з інвалідністю.
«Для мене було важливо знайти місце, де я зможу самостійно пересуватися та бодай певною мірою підтримувати спосіб життя, який я вів до цього. У звичайному місці тимчасового проживання пересуватися в кріслі колісному надзвичайно складно, я вже мовчу про інші повсякденні потреби», – пояснює Андрій.
Після прибуття евакуйовані можуть отримати інформацію та підтримку
Від початку повномасштабного вторгнення волонтери ГО «Птаха України» зустріли понад пів мільйона людей у місцях прибуття евакуйованих. «Кожен із тих пів мільйона випадків – це окрема історія. Окрема трагедія. І кожному ми намагаємося допомогти», – ділиться Валентин Бордун.
За підтримки УВКБ ООН ГО «Птаха України» запустила гарячу лінію та надає інформацію про житло, документи, працевлаштування та гуманітарну допомогу. Завдяки цій послузі ті, хто прибуває до транзитних центрів або місць тимчасового проживання, знають, куди звертатися по допомогу, навіть якщо ці люди прибувають без попередніх узгоджень і без документів.
УВКБ ООН і неурядові організації – партнери активно працюють у проміжних пунктах евакуації та місцях тимчасового проживання для внутрішньо переміщених людей із найбільш незахищених груп, а також у транзитних центрах, організованих органами влади в прифронтових областях. Разом із партнерами УВКБ ООН не тільки надає термінову допомогу – грошову допомогу, першу психологічну допомогу й консультації з юридичних питань, – але й у разі потреби покращує можливості для прийняття новоприбулих. Завдяки цій роботі люди з особливими потребами отримують необхідну підтримку, перенаправлення для отримання належних послуг і розміщення в житлі, що відповідає їхнім потребам.
УВКБ ООН підтримує близько 400 таких громадських організацій, як «Птаха», у різних областях України. Серед них багато організацій, очолюваних внутрішньо переміщеними людьми. Їхня діяльність покликана одночасно надати гуманітарну підтримку внутрішньо переміщеним людям і сприяти їх інтеграції в нові громади та відновленню.
Коли залишатися більше неможливо
Деякі люди вирішують виїжджати лише після того, як залишатися вдома стає неможливо. Тетяна Морозова, мешканка м. Бахмут, що на Донеччині, тривалий час залишалася під постійними артилерійськими обстрілами. «Обстріли не припинялися ні вдень ні вночі», – згадує Тетяна.
Одного дня в будинок, де Тетяна перебувала разом із подругою, влучила ракета. Подруга жінки отримала серйозне поранення. Її відвезли на лікування до однієї із західних областей. Невдовзі туди вирушила і Тетяна. «Це стало останньою краплею, – ділиться жінка. – Залишатися там означало бути готовою померти».
Оскільки ані Тетяна, ані її подруга не мали рідних, на чию підтримку вони могли б розраховувати, жінки вирішили підтримувати одна одну. Тепер обидві мешкають у Хмельницькому кризовому центрі соціальної підтримки, що допомагає евакуйованим із прифронтових областей, які залишилися сам на сам зі складними життєвими обставинами.
«Нас тут тепло прийняли. Нам допомогли отримати документи й гуманітарну допомогу», – розповідає Тетяна. Попри те, що жінка перебуває в безпечному місці, де про неї піклуються, вона дуже сумує за домом. «Завжди хочеться повернутися додому, навіть коли він існує лише у твоїх спогадах. Повертатися нема до чого – залишилися самі руїни».
