Життя на лінії вогню: на межі між любов’ю до рідного дому й жахіттями війни
Життя на лінії вогню: на межі між любов’ю до рідного дому й жахіттями війни
Люди, які залишаються в прифронтових громадах, гостро потребують гуманітарної допомоги.
За понад три роки війни Росії проти України величезні території на півночі, сході й півдні країни, через які пролягає лінія фронту завдовжки майже 1 000 кілометрів, стали непридатними для життя. Попри це в прифронтових містах і селах залишаються тисячі людей. За оцінками влади, лише в Донецькій області в зоні активних бойових дій продовжують жити понад 26 000 людей.
Здебільшого це люди похилого віку, які не можуть покинути рідні домівки, оскільки мають членів родини, які потребують піклування, і домашніх улюбленців чи худобу, яку треба доглядати. Інколи ці люди просто не можуть наважитися покинути власний дім. «Краще вже померти тут, де поховані всі рідні», – часто говорять мешканці прифронтових громад.
Люди, які живуть під постійними обстрілами, значною мірою покладаються на гуманітарну допомогу, коли необхідно відремонтувати пошкоджені будинки, закупити дрова на зиму або придбати найнеобхідніше – ковдри, матраци, кухонне приладдя, лампи на сонячних батареях, ліки та харчові продукти. Ці речі доставляються переважно місцевими неурядовими організаціями, зокрема й партнерами Агентства ООН у справах біженців (УВКБ ООН), а також міжвідомчими гуманітарними конвоями ООН, до яких УВКБ ООН регулярно долучається. Зміщення лінії фронту призводить до перебоїв у наданні життєво необхідних послуг і порушує звичний порядок життя. Як наслідок – потреби людей у прифронтових громадах стають більш нагальними, а ризики, з якими стикаються гуманітарні працівники, зростають.
Під вогнем, але в рідній домівці
Люди, які залишаються жити поблизу лінії фронту, постійно наражаються на небезпеку не лише бомбових ударів чи обстрілів із застосуванням безпілотників, але й артилерійського вогню.
Зоя – 71-річна мешканка села Золотий Колодязь, розташованого неподалік Покровська в Донецькій області, на який впродовж останніх місяців російські війська здійснюють активний наступ. У травні, перебуваючи в будинку доньки, Зоя опинилася в епіцентрі російського обстрілу. Через проблеми з колінами жінка не змогла вчасно дістатися до укриття та залишилася на вулиці під навісом. Раптовий вибух осяяв небо – Зоїна донька встигла вискочити з підвалу й допомогти літній жінці спуститися. За мить пролунав другий вибух.
«Ми побачили яскравий спалах, схожий на кульову блискавку, а потім почули гучний вибух, – пригадує Зоя. – Донька допомогла мені спуститися до підвалу, й майже одразу все здригнулося від другого вибуху».
На ранок сім’я побачила всі руйнування: вибиті вікна, напівзруйнований дах, засипаний уламками скла й шиферу двір.
Зоя у дворі власного будинку.
Фахівці партнерської організації УВКБ ООН «Янголи спасіння» невідкладно прибули на допомогу, оцінили руйнування та надали набори доремонтних матеріалів, щоб закрити розбиті вікна. Але дах так і стоїть невідремонтований – з настанням холодів залишатися в будинку буде небезпечно.
«Я так сподівався, що матиму спокійну старість»
Війна позначається не лише на будинках, а й на фізичному й психічному стані людей. Для Олександра, 74-річного мешканця Добропілля, за 20 кілометрів від якого проходить лінія фронту, війна стала особистою травмою. На початку року обстріл пошкодив його будинок. Від ударної хвилі здригалися стіни, але чоловік вижив. Попри те, що Олександр не любить говорити про жахіття тієї ночі, той спогад досі живе глибоко в його душі.
«Усе, що відбулося, так швидко не забудеться. Я знаю це по собі. Нікому такого не побажаю. Після такого довгого життя я так сподівався на спокійну старість», – ділиться думками Олександр.
Чоловік дає раду емоційному навантаженню завдяки психологічній допомозі. Психологи з партнерської організації УВКБ ООН «Проліска» регулярно навідують Олександра. Завдяки їхній присутності й готовності вислухати чоловік має змогу пережити цінні миті полегшення:
«Найважливіше для мене – це бачити співчуття в їхніх очах. Це справді безцінно. Маленькі діти й старші люди, як я, дуже чутливі. Ми все вбираємо в себе. Діти добре пам’ятають щось дуже чудове або щось дуже погане. Так само і в старості – нічого не забувається. Спогади залишаються з тобою, і від них клубок підступає до горла».
Допомога прифронтовим громадам
Підтримка людей у прифронтових громадах залишається пріоритетним напрямом у роботі УВКБ ООН в Україні. Завдяки співпраці з партнерами – місцевими неурядовими організаціями, які щодня перебувають на місцях, УВКБ ООН доставляє допомогу й підтримує людей, які залишаються поблизу лінії фронту. Це включає набори доремонтних матеріалів для швидкого закриття пошкоджень після повітряних ударів або артилерійських обстрілів, а також психосоціальну підтримку для подолання руйнівних наслідків війни для самопочуття людей.
Від початку повномасштабного вторгнення разом з іншими відомствами ООН і місцевими неурядовими організаціями УВКБ ООН доставило життєво необхідну допомогу 850 000 людей, долучившись до 207 міжвідомчих гуманітарних конвоїв, відправлених переважно в Донецьку, Харківську та Херсонську області.
Під час останніх опалювальних сезонів УВКБ ООН також надавало грошову допомогу в осінньо-зимовий період людям з найбільш постраждалих областей півночі, сходу й півдня України: Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Луганської, Миколаївської, Сумської, Харківської, Херсонської та Чернігівської. Завдяки цій підтримці найбільш вразливі групи населення, зокрема люди похилого віку й люди з інвалідністю, отримали змогу придбати дрова або інші види твердого палива, теплий одяг і ковдри, щоб не замерзати у власних домівках у найхолодніші місяці року.
