Наталія: “В мені досі жива та частинка, яка хоче сміятись, подорожувати, мріяти. І я тримаюсь за неї”

56-річна Наталія та 55-річний Геннадій були вимушено переміщені з їхньої домівки у Харкові на північному сході України у 2022 році, коли в результаті повномасштабного вторгнення там стало занадто небезпечно жити. Подружжя зуміло виїхати та знайти прихисток у селищі на Рівненщині на заході України. Разом із собою вони вивезли тарілочки та горнятка, які нагадують їм про їхній рідний дім та про час, який вони проводили разом у подорожах до початку війни.

Інтерв'ю провела Аліна Коваленко, УВКБ ООН в Україні.

“Саме тоді знайомі сказали, що виїжджають, і ми спонтанно вирішили приєднатися. Збиралися вночі, у повній темряві, з ліхтариком. Особливо нічого не брали — лише найнеобхідніше і наших двох кішок. А в знайомих були ще три кішки й пес. Так і їхали всі разом. На жаль, наші кішки не витримали переїзду і померли.

Добиралися ми чотири дні. Не знали, куди їдемо. Просто пощастило, що знайомі мали житло в Рівному. Ми оселилися в селі Олександрія, Рівненської області, в старому будинку, якому понад сто років. Живемо разом із господаркою будинку — місцевою жінкою Іриною. Коли стара покрівля почала протікати, ми ставили тазики та відра на кухні. На щастя, нам вчасно допомогли її полагодити.

Знаєте, як кажуть — «дах тече»? То в нас він і фізично тік, і психологічно все було непросто.

Перші три місяці ми боялися буквально всього. Пам’ятаю, в травні 2022 року ми вперше пішли в кафе. Нас запросили на піцу, і я просто сиділа і плакала без причини.

За рік до війни помер мій тато — від ковіду. Ми навіть не встигли поставити пам’ятник. А мама хворіла, і її не стало ще у 2012-му. Тоді якраз завершився мій курс хіміотерапії після операції. Лікарі давали хороші прогнози, я дуже сподівалась, що все буде добре. Але доля знову поставила все під сумнів.

Мені здається, нервова система просто не витримала. Потім були ще дві операції, потім — ковід. Потім — війна. Безперервний стрес. Саме тому ми й вирішили їхати — я не витримала б ще одного виклику. У мене були складні операції, ризикувати було не можна. А тепер — все набагато краще. І будинок полагодили, і ми трохи заспокоїлися.

До війни в нас був свій взуттєвий бізнес, але з початком повномасштабного вторгнення продовжувати його стало неможливо.

Мій чоловік, Геннадій, відкрив у собі нові здібності та почав багато займатися будинком: кухню нову зібрав, стіни підрівняв, вікна старенькі були — замінив.

Тепер мені близький інший ритм — життя на природі. Навіть під час війни це допомагає — наповнює зсередини. Городом я ніколи не займалась, а тут почала — і приємно, і корисно, і час займає. Там, у Харкові, ми ходили в кіно, на йогу, в басейн — а тут зовсім інше життя.

“Дуже бракує моїх друзів. Усі знайомі з Харкова роз’їхалися. Я сумую не так за місцем, як за людьми. Це найболючіше.

Ще складно звикнути до іншого клімату. Ми звикли до сухого тепла, а тут постійно волого. В Харкові, якщо літо — то тепло і вдень, і вночі. А тут тільки сонце зайшло — одразу холодно.

Мрію, щоб закінчилася війна. А далі вже будемо вирішувати — повертатись у Харків чи залишатися. Але я перестала чекати. І, чесно, добре, що ми не знали, що війна буде така довга. Якби знала — не витримала б. Я намагаюся жити не лише сьогоднішнім днем, але й не чіплятися за очікування. А після перемоги — побачимо. Можливо, буде новий етап, і новий бізнес. Мрію про щось своє, у сфері послуг. Це для мене не просто робота, це задоволення.

Дуже хочу знову побачити своїх рідних. Мрію подорожувати по всій Україні. Особливо — в ті місця, які дуже постраждали. Я дуже сумую за Харковом.

Я не знаю, що буде далі. Але точно знаю одне: навіть після всього пережитого ми змогли вистояти. В мені досі жива та частинка, яка хоче сміятись, подорожувати, мріяти. І я тримаюсь за неї. Бо це означає — я жива.”