Марія та Анатолій: «Боляче, що війна забирає наших дітей»
Марія та Анатолій: «Боляче, що війна забирає наших дітей»
Подружжя похилого віку жило в селі Хатнє поблизу міста Куп’янськ на Харківщині, яке було окуповане на початку повномасштабного російського вторгнення у 2022 році. Вони провели сім місяців під російською окупацією, перш ніж село було звільнене українською армією. У 2024 році, коли розпочався новий наступ Росії, Марію та Анатолія евакуювали до Харкова. Із собою вони взяли картину із зображенням трьох своїх синів, один з яких загинув, захищаючи Україну у лавах Збройних сил України.
Інтерв'ю провела Ірина Тимчишин, УВКБ ООН в Україні.
“Ми –люди сільські, усі наші діди, прадіди жили в селі, були хлібоборами. Разом ми вже 52 роки, ходили в ту саму школу, але не знали одне одного. А познайомилися 30 грудня 1971 року. 31 грудня разом зустріли Новий рік, ще через рік одружилися і з того часу не розлучалися.
Добре нам жилося в нашому селі. Ми літали, як на крилах. Все в нас в хаті було – гаряча вода, душ, кухня, духовка, піч. Тримали багато худоби – кури, гуси, кролі, поросята. Довкола хати квіти цвіли, а зовсім поряд - ставок, ліс, ми завжди були на природі.
“У нашому селі Хатнє в Куп’янському районі на Харківщині мешкало людей 800, я до пенсії працювала і поваром, і художнім керівником у місцевому клубі. Завжди організовували концерти, вечорниці. Жили щасливим життям. Усіх трьох синочків – Олега, Костянтина та Анатолія - виховували патріотично з любов’ю до України. Вони завжди були дуже віддані батьківщині і двоє пішли захищати нас, коли прийшла війна.
Ми спали, коли почалося російське вторгнення. Прокидаємося і чуємо, як бахкає зовсім поряд. Дорога на Куп’янськ за сто метрів від нашої хати. Ми виглядаємо у вікно і бачимо, як суне колона російських військ – машин 100-200. Кажуть нам «Ви тепер «наші», ми вас «звільнили»...
Отак і потрапили в окупацію і прожили сім місяців. Одразу ж всі магазини, всі установи позакривалися, грошей не було де зняти. Сім місяців ми пенсію не отримували. У нас були запаси харчів, консервація в холодильнику, то ми не голодували. Але натерпілися страху. Під час окупації ми переховували двох наших синів і кожного дня ризикували життям.
У селі понаставляли блокпости, але до хати до нас вони не заходили – тільки на подвір’я. Ми ховали від них всі газети, і навіть фотографію нашого онука, на якій він одягнений в вишиванку та український одяг.
Дуже тяжко було, але ми все це пережили. Наше село деокупували 11 вересня 2022 року. То було велике свято для нас. Один із синів пішов одразу воювати, а інший - через рік в січні 2023 року. Його на схід відрядили, був під Авдіївкою і в інших гарячих точках. Потім отримав поранення і повернувся додому на лікування. Довго в шпиталях лежав у Харкові. А рік тому у травні 2024 року ми його втратили. Несподівано почалася кровотеча і його не змогли врятувати. Поховали ми його у Харкові – на Алеї героїв, де уже сотні інших військових поховано. Дуже тяжко пережити смерть дитини і дивитися, як наші люди гинуть.
“Єдине про, що я молюся – аби війна закінчилася і всі вони повернулися до нас живими. А ми – щоб повернулися додому, в наше село. Хочемо вірити, що доживемо до цього.”
“Мені вже 70, а чоловікові – 74. І в такому віці довелося нам поїхати з дому. Рік тому, коли почався новий наступ росіян на Куп’янськ, наша хата потрапили під обстріл. Ми ховалися в погребі, я чоловіка так до себе горнула, що в мене аж руки боліли. Ми одне до одного притулилися, чуємо все літає довкола і я кажу «Толя, мабуть вже нашої хати немає. Двері вирвало в погребі, світло виключилося. Прибігли сусіди, питають «Ви там живі?» Я перша вийшла, бачу, наш пес лежить мертвий, дах з сараю зірвало, на подвір’ї все перевернуто догори дригом. А чоловік виходить і каже: «Я б ще такий обстріл пережив, мене жінка так за 50 років не обіймала». Всі одразу почали сміятися. Отакі ми українці, були на мить від смерті і вже жартуємо. Отакі ми незламні...
Після цього нас евакуювали до Харкова і вже більше року ми живемо в гуртожитку. Тут про нас піклуються, щодня приходять, питають, як справи. На кухні готуємо їжу, та й нам вже багато і не треба в такому віці. Але дуже нас тягне до землі. Оце дивимося через вікно з восьмого поверху вниз і не розуміємо, чого ми тут і чому Росія нас так скривдила.
Війна нас сюди закинула, але ми тільки про одне мріємо. У нас багато родичів воюють – і син, і племінники, і онуки. Єдине про, що я молюся – аби війна закінчилася і всі вони повернулися до нас живими. А ми – щоб повернулися додому, в наше село. Хочемо вірити, що доживемо до цього.”
Марія та Анатолій знайшли прихисток у місці колективного проживання в Харкові, яке було відновлено УВКБ ООН, щоб покращити умови життя для переміщених осіб.
