Анастасія: «Я дуже сумую за Україною, але все ж вирішила не відкладати життя на потім»

Анастасія разом із сестрою Тетяною та котом Котею була змушена виїхати з України на самому початку повномасштабного вторгнення у 2022 році. Втрьох вони добралися до Парижа й спочатку проживали в сім’ях французів, які надавали їм прихисток. Попри глибоке відчуття туги за Україною, 41-річна жінка докладає великих зусиль, щоб відбудувати своє життя у Франції та мати щасливе майбутнє. 

«Я й уявити собі не могла, що через три роки після того, як ми покинули Україну, рятуючись від війни, я житиму в Парижі, буду працювати й проходити навчання французькою мовою! Разом із моєю молодшою сестрою Танею ми виїхали з Києва 5 березня 2022 року, коли війна наближалася до міста. Містечко біля Києва зазнавало жахливих бомбардувань. Саме тоді я зрозуміла, що це була справжня війна, яка триватиме набагато довше, ніж два чи три тижні, як нам казали. Ми всі переживали шок. Я боялася, що там, де ми були, незабаром також буде небезпечно. Було дуже холодно. До довгої війни ми зовсім не були готові. 

І я, і моя сестра Таня працювали в столиці, тоді як наші батьки залишалися в одній зі східних областей, звідки ми родом. Мені пощастило, оскільки банк, в якому я працювала в Києві, організував евакуацію персоналу. Нас підвозили автобусами до залізничного вокзалу, звідки ми могли прямувати далі, до західних областей, де ситуація була більш безпечною. Довкола було безліч людей, які намагалися виїхати з України: жінки з дітьми, люди похилого віку. Всі переживали сильний стрес і потрясіння.
 

Поїзд, звісно, був цілком забитим. Ми сиділи по черзі, ділилися бутербродами. Це було одночасно і важко, і зворушливо. Всі намагалися підтримати один одного. Те, що було важливим до цього, раптом виявилося несуттєвим, порівняно з тими неймовірними моментами взаємної підтримки та єдності. 

Ми дісталися Львова, що знаходиться неподалік кордону з Польщею, а звідти попрямували до Перемишля, де на два дні зупинилися в прихистку для біженців. А потім ми натрапили на автобус, який за підтримки Червоного Хреста й однієї зі страхових компаній на знак солідарності з українцями перевозив їх з Кракова до Парижа. Ще до війни ми відвідували мою подругу Марину та її сім’ю у Франції. Щойно в Україні розпочалася війна, вона нам зателефонувала й запросила до свого будинку, навіть просто на деякий час, щоб ми побули в безпеці до того, як можна буде повертатися додому. Ми були зворушені таким її жестом. І це був ще один прояв людської солідарності…
 

На той час ми ще не говорили французькою, але зареєструвалися в одній асоціації, щоб почати вивчати мову. Водночас ми почали допомагати новоприбулим українцям, адже обидві добре володіли англійською. Ми допомагали з перекладами, підтримували людей морально й ділилися інформацією, яку вже встигли зібрати. Адаптуватися до нової країни, мови та культури — непросто, особливо коли постійно хвилюєшся за тих, хто залишився вдома.За три роки, які ми прожили у Франції, нам довелося переїжджати дев’ять разів! Та я все ще пам’ятаю, як ми приїхали з двома невеличкими валізами й котом, – взяти могли лише найнеобхідніше! 

У Парижі я працюю фахівцем зі сталого розвитку в страховій компанії та завершую навчання на магістратурі у сфері сталого розвитку та проєктного менеджменту. Думаю, що я непогано адаптувалась до свого нового життя у Франції, хоча й це не завжди легко. З часом я щиро полюбила французьку мову й культуру, намагаюся дивитися французькі фільми, слухати музику, ходити в музеї, якомога більше читати, щоб краще інтегруватися та зрозуміти культуру. Всі мої зусилля сьогодні – заради майбутнього. Я дуже сумую за Україною, але вирішила не відкладати життя на потім – я хочу відбудувати його тут, у Франції.
 

Я планую і далі опановувати мову та культуру й підтримувати тих, кому потрібна допомога. Я беру участь у роботі консультативної ради при УВКБ ООН з питань соціально-економічної інклюзії, що сприяє покращенню інтегації біженців у робочому середовищі. Я відчуваю потребу робити щось корисне для цього світу. Сподіваюся, що настане день, коли політики усвідомлять істину про те, що немає нічого більш руйнівного, ніж війна, яка несе страшні наслідки як для суспільства, так і для планети. Війну треба негайно зупинити. Хай там яка нереальна, але ідея про те, що мир у світі запанує тоді, коли передаватиметься від душі до душі, дає мені сили йти далі».