Валентина: «Мій дім там, де я почуваюся вільною»
Валентина: «Мій дім там, де я почуваюся вільною»
39-річна Валентина зазнала переміщення двічі. Коли у 2014 році на сході України спалахнула війна, вона залишила домівку в Луганську і переїхала до Києва зі своїм п'ятирічним сином Назаром, який має інвалідність. На початку повномасштабного вторгнення у 2022 році Валентина рятувалася втечею від війни до Львова, де почала підтримувати інші сім'ї, що мали родичів з інвалідністю, з евакуацією до безпечніших місць.
Зараз Валентина є матір'ю двох синів і очолює громадську організацію «Літай», яка підтримує переміщених матерів, що мають дітей з інвалідністю. Вона досі зберігає український прапор, один з небагатьох предметів, які вона взяла з собою, коли 11 років тому покинула свій дім у Луганську.
Інтерв'ю провела Ірина Тимчишин, УВКБ ООН в Україні.
“Уже в 2014 році я розуміла, що війна не закінчиться швидко, що це не на місяць чи два. Пам’ятаю день, коли проросійські сили захоплювали обласну адміністрацію в Луганську. Ми якраз були на мирній вуличній акції, і на нас ішов натовп агресивних людей, вони вихоплювали у нас з рук українські прапори, кидали на землю і топтали їх. Це дуже боляче, бо це твоя земля, твоя держава, твоя родина, і хтось прийшов на твою вулицю і називає себе господарем.
Залишатися в окупованому Росією Луганську і зберігати українську ідентичність було небезпечно. У червні 2014 року ми з моїм 5-річним сином Назаром, який має інвалідність, поїхали на лікування до Києва і більше не повернулися. Я розуміла, що повернення не буде, поки Луганськ знову не стане українським.
“Мої батьки також виїхали, і відтоді я жодного разу не поверталася до Луганська, не відвідувала свій дім. Я розуміла, що мушу будувати життя на новому місці, бо це надовго. Мені стало легше, коли я вирішила, що треба розірвати фізичний зв’язок з домом і не прив’язуватися до будівлі як такої. Мій дім – там, де моя родина. Там, де я почуваюся вільною. У Києві я мешкаю в однокімнатній квартирі, але це для мене не пріоритет. Головне, що я у своїй країні.
Спочатку мені не вистачало спілкування в Києві, особливо як мамі дитини з інвалідністю. Але з часом я почала спілкуватися з іншими переміщеними жінками, які були у схожій ситуації. А в 2020 році мене запросили працювати в Офісі Уповноваженого з прав людей з інвалідністю. Перед початком повномасштабного вторгнення у мене було відчуття, що щось насувається і головним було врятувати мого сина. Ми поїхали з оточеного російськими військами Києва до Львова і залишалися там майже пів року, допомагаючи з евакуацією сімей, які мають родичів чи дітей з інвалідністю.
На третій місяць війни я завагітніла і народила ще одного синочка Мирона у грудні 2022 року. На той час ми вже повернулися до Києва. На другий день після його народження ми ховалися від обстрілів в укритті пологового будинка. Тоді були інтенсивні обстріли, і масові блекаути... Ось такими були перші дні життя Мирончика.
Зараз йому вже два роки. Він ще не розуміє, що таке війна. І майже не говорить. Але коли ми ховаємося у коридорі від обстрілів і він чує вибухи, або коли під час прогулянки в парку лунає повітряна тривога, я бачу в його очах запитання «Що це? Чому ми маємо кудись бігти і ховатися?» Ми намагаємося далеко не відходити від дому, щоб зайвий раз не ризикувати і не бігати шукати укриття. А під час масованих обстрілів іноді виїжджаємо з Києва. Але Мирон дорослішає і мені дедалі складніше йому пояснювати обставини, в яких ми живемо. Я розумію, що прийде мить, коли я повинна знайти слова, щоб йому пояснити, що таке війна. Але треба його підготувати психологічно, він ще не готовий до цього.
“Мій дім – там, де моя родина. Там, де я почуваюся вільною”.
“Емоційно зберігати витримку мені дуже допомагає моя робота. Я очолюю громадську організацію «Літай», яку ми заснували у 2022 році, щоб підтримати переміщених матусь, які виховують дітей з інвалідністю. Життєвий шлях таких жінок – нелегкий. Але пройти цей шлях можна в різний спосіб: постійно відчуваючи депресію або усвідомлюючи, що це ваше життя й воно варте того, щоб його прожити.
Наша мета – надати їм таку допомогу, завдяки якій вони могли б відновити власний ресурс і відчути натхнення та мотивацію рухатися далі. «Літай» – це про крила, про натхнення, про те, щоб не складати руки і йти далі.
Але найбільше натхнення і мотивація – це мої сини. Як не вірити у краще майбутнє, коли ти виховуєш дітей? Немає часу сумувати, коли 2-річний Мирон потребує всієї моєї уваги. Його майбутнє має бути у мирній країні, де немає війни.”
